Звіринецьке єврейське кладовище та Ботанічний сад ім. Гришка

Сьогоднішня стаття присвячується одному з єврейських некрополів Києва, який був знищений сто років тому, під час радянської влади, й до сьогодні більшість містян навіть не здогадуються, що в той час коли вони милуються квітами, то під ногами в них знаходяться поховання тисяч киян єврейського походження минулих поколінь.

Єврейська громада Києва вперше письмово фіксується ще у десятому сторіччі, але за свою тисячолітню хорологію були епізоди, коли з різних причин історична тяглість громади порушувалась. Як відомо, після підписання Переяславських договорів у 1654 році, Київ та лівобережна Україні були включені у склад Московської держави, й тому дискримінаційні закони царської адміністрації, які обрали юридичну чинність, призвели до виселення усіх осіб юдейського віросповідання з міста.

Після другого поділу Речі Посполитої у 1793 році, у Києві почала відроджуватися єврейська громада. Наступного року, після російської анексіїї правобережної України, до Києва приїжджають перші єврейські сімії, у кількості 73 людини. Першим рабином відродженої громади міста стає Авраам-Абеле бен Нафталі. Релігійні норми юдаїзму, як й інших релігій, це не лише про життя, а й також про смерть, і саме тому питання облаштування кладовища для потреб відродженої громади потребувало вирішення.

Цвинтарь, який існував за часів литовського та польского володіння Києвом, на землях подарованої королем Сигізмундом I, приблизно у районі сучасної Львівської площі, після понад 170 років відсутності євреїв у місті перетворився на пустир з руїнами надгробних каменів. Саме тому, громада вирішила заснувати нове кладовище, і вже через п’ять років бюрократії, в 1798 році, отримує за межами міста, на Звіринці, ділянку в два гектари для поховання євреїв за всіма релігійними правилами.

Близько семи кілометрів відділяло Поділ та Плоське місце, основну локацію проживання євреїв Києва, та цвинтар на Звіринці, що знаходився далеко за житловою забудовою Печерська. Економічні переваги великого міста приваблювало все більше євреїв з містечок Київської та інших губерній, тому київська громада стрімко зростала, і вже у 1815 році, її чисельність становила вже понад 1500 чоловік. Перша міська синагога та будівля кагалу були побудовану у 1808 році у району сучасної Печерської площі, ця синагога призначалась для купецької та ремісницької верств євреїв, які мали привілеї на проживання на території Печерська. А прості євреї, які гуртувалися на Плоському місці, як вже було зазначено вище, свою будівлю синагоги отримали лише у 1815 році. Ця синагога знаходилась у місцевості Чорний Бруд, сьогодні це приблизно територія перехрестя Боричового Току та вулиці Фролівської.

З приходом до влади царя Миколи I настає час чергового вигнання євреїв з Києва, зокрема у 1827 року він видає про виключення міста Києва зі “смуги єврейської осілості”. Щоправда, міська влада його всіляко саботувала аж до 1835-го. І лише після після коронації Олександра ІІ ситуація стала поліпшуватися, а вже 1861 року були затверджені нові правила про проживання євреїв, які нарешті остаточно врегулювали всі питання.

Хоча формально у ці десятиліття єврейська громада і була відсутня, але лише юридично, деяка кількість євреїв-солдат та купців все ж проживали у місті. Наприклад, у 1850-і роки у місті існувало п’ять невеликих іудейських молитовень, так званих штиблів.

 Хоча у цей часміське відділення Хевра Кадіша припинило своє існування, але деякі поховання все ж відбувалися, з числа померлих солдат юдейського віросповідання. А також, у 1850-ті роки, в Києві відбулося створення громади караїмів, які на відміну від іудеїв талмудичного спрямування, не зазнавали обмежень та дискримінацій, і тому невелика, але заможна громада досить швидко змогла отримати дозвіл на поховання на єврейському Звіринецькому цвинтарі. Спільні цвинтарі караїмів та іудеїв це була поширена практика на території Російської імперії. Релігійно це також це не суперечело встановленим догмам та звичаям, як писав це ще у дванадцятому сторіччі Рамбамом (Тшувот а-Рамбам, вид. Блау, гл. 371).

Своєї найбільшої площі цвинтар досяг у кінці 19 сторіччя , коли займав території у 2,2 га, де розташовувалося приблизно 18-20 000 окремих поховань.

Безліч відомих представників єврейської діаспори Київ та губернії були поховані на Звіринці – представники релігійної еліти, великі промисловці та купці.

 Портрет  Ізраїля Бродського

На цьому цвинтарі свій останній притулок знайшов найбагатший російський капіталіст-цукрозаводчик, меценат і філантроп Ізраїль Бродський, який помер у 1888 році, і залишив за заповітом двадцять тисяч рублів на будівництво кам’яного огородження цвинтаря.

Але не єдиним парканом запам’ятався в Києві філантроп Бродський, він був спонсором будівництва Єврейської лікарні на 100 місць біля Лук’янівки (сьогодні це деякі будівлі обласної лікарні), та ремісничого училища для дітей з бідних сімей.

Граф Вітте, державний діяч початку століття, залишив такий спогад про Ізраїля Бродського –

“Це був на вигляд дуже поважний старець, що нагадував собою на вигляд біблійного патріарха. Він був надзвичайний багатій. Мені доводилося з ним неодноразово розмовляти, вести суто ділові бесіди, і завжди він справляв на мене враження людини чудово розумної, але майже зовсім неосвіченої.”

Портрет рабина Малбіма

Так само, на Звіринецькому цвинтарі, 1879 року був похований знаменитий рабин Мейєр-Лейбіш Малбім, відомий сучасникам, як Магід з Кемпене. Багато його учнів називали його Гаоном, за його твори, а саме коментарі на “Шульхан Арух” і до Тори.

 Коментар на П’ятикнижжя дивував оригінальною свіжою інтерпретацією тексту, але головною особливістю його роботи був ретельний філологічний аналіз тексту та спроби усунути протиріччя між Торою Письмовою та наукою.

Відомі його непрості стосунки з реформістами, які в Бухаресті написали декілька доносів на Малбіна, в результаті яких його зняли з посади рабина, і навіть деякий час судили.

Список померлих у Києві, за 1879, згадується Малбім

Сторінка з книги Даревського, де згадується Звіринецьке кладовище та могила Малбіма.

Також, у 1888 році, тут був похований рабин Рафаель-Натан Рабінович із Мюнхена, відомий талмудист другої половини 19 століття.

Популярність йому принесла його колосальна праця – видання 16 томів Вавилонського Талмуду. А також ряд інших бібліографічних праць присвячених історичному періоду 15-18 ст.

 Портрет Соломона Когена

З відомих київських караїмів, тут у 1900 році був похований Соломон Аронович Коген, тютюновий фабрикант та голова київської караїмської громади у 1880-ті роках. Саме завдяки його матеріальній підтримці у 200 000 рублів була збудована караїмська синагога на Ярославому Валу. Маловідомий факт, що до 1911 року всі караїмські молитовні будинки в Російській імперії називалися синагогами, і лише на прохання духовного караїмського авторитету Євпаторії Самуїла Пампулова, МВС Російської імперії стало застосовувати назву – кенеса.

Навіть у Булгакова, у його романі “Біла Гвардія”, згадується тютюнова продукція цього відомого караїма – “…запевняли, ніби бачили нещодавно, як Симон Петлюра продавав у тому самому магазині, витончено стоячи за прилавком, тютюнові вироби фабрики Соломона Когена…”

У 1879-у році казенний рабин Києва Євсей Цуккерман звернувся до міської влади, з метою покращення порядку на цвинтарі, вести спеціальну виборну посаду цвинтарного старости. Міський глава Густав Есман, людина авторитарна, як згадують сучасники, досить довго чинила опір будь-якій діяльності єврейського молитовного суспільства, і тому питання затяглося на три роки. І лише втручання губернського керівництва сприяло створенню “спеціального нагляду над юдейським цвинтарем під керівництвом молитовної громади”.

Першими старостами, на громадських зборах 23 червня 1881 року, було обрано 12 поважних осіб, серед них були такі видатні діячі київського єврейства, як купці Абрам Гуревич та Йоахім Горовіц, цукрозаводчик Лазар Бродський, лікар Макс-Еммануїл Мандельштам.

Мапа 1894 року, де відображене розташування цвинтаря

Але вже наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя, по причині стрімкого зростання єврейської діаспори, площа цвинтаря вичерпала свої можливості для нових поховань. Наприклад, у 1891 році в Києві вже налічувалося 32 000 громадян іудейського віросповідання, і це лише легально, нелегально ймовірно було вдвічі більше.

У 1886 році міський землемір О.Терський підготував план збільшення цвинтаря за рахунок трьох сусідніх незабудованих ділянок землі, загальною площею 730 кв. сажнів, або 0,33 га. Звичайно, це не могло забезпечити принципове вирішення проблеми, й розширювати надалі старий цвинтар не було можливості, оскільки його оточували забудовані вулиці Звіринця (Єврейська і Єврейсько-Кладбищенська). Тому міська дума розглянула питання про виділення нової окремої ділянки під іудейські поховання, і вже у 1888 році виділила для цього місце за Лук’янівською поліцейською ділянкою. А в 1895 році офіційно Звіринецький єврейський цвинтар був закритий для нових поховань.

 Як пише І. Даревський у своїй книзі про євреїв Києва, яка була надрукована у 1907 році – “З 1895 р. старий єврейський цвинтар, за розпорядженням коменданта Київської фортеці та за згодою Київського генерал-губернатора графа Ігнатьєва, вважається закритим, і тільки у виняткових випадках, щоразу з особливого дозволу Київської адміністрації, дозволяється ховати тих поодиноких людей, які ще за життя встигли завбачливо придбати місця на старому цвинтарі, на якому вважають місцеві євреї є особливою честю бути похованим”.

До революційних подій 1917 року, єврейська та караїмська громади продовжували стежити за цвинтарем, проводячи регулярні прибирання та необхідні заходи по догляду за могилами.

Відомо, що цвинтар не постраждав від знаменитих вибухів на арт.складах Звіринецького форту 1918 року.

Першого червня 1919 року було оприлюднено декрет Раднаркому УРСР за підписом Х.Раковського “Про цвинтарі та похорони”. Згідно з цим декретом, “усі цвинтарі, морги та крематорії, а також організації похорону громадян надходять у підпорядкування місцевих рад та департаментам комунального господарства”. Щойно декрет набув чинності, київські комунальні служби заборонили діяльність єврейських похоронних структур при релігійних громадах, і поступово Звіринецький некрополь почав занепадати. А 1927 року окружний комгосп узгодив із міськрадою питання про його знесення. Фізично цей акт здійснювався у 1930-х роках, коли на Звіринці було вирішено створити Республіканський ботанічний сад.

Кілька десятків унікальних мацев, які мали особливу цінність, були перенесені до Музею історії релігії та атеїзму, розташованого у 1930-ті роки в Києво-Печерської Лаври. Інші надгробки були роздроблені до стану щебня і були використані під час будівництва Ботанічного саду, а саме для створення террас та доріжок. Про долю деяких надгробків писав у своїх записах киянин, дослідник історії Києва Борис Віккерс – “З пам’ятників та надгробних плит єврейського цвинтаря зроблено скелі “мексиканської пустелі”, подекуди позолочені написи збереглися, хоча пам’ятники повернуті лицьовою стороною до землі.”

Ймовірно, йдеться про так звану “кактусову гірку” відділу суккулентних, де дійсно, ще сьогодні можливо прочитати деякі слова на івриті на великих гранітних брилах, що формують ландшафт серед парослі кактусів.

Будинки ритуальних служб і будинок цвинтарного сторожу використовувалися в 30-ті роки як житлові будинки, і деякий час в одному з них проживав дільничний міліціонер.

На карті 1931 року цвинтар вже не вказано

Після завершення війни робота зі спорудження саду продовжилася, більша частина житлової забудови вулиць Єврейської та Єврейсько-Кладбищенської була демонтована.

Будівництво саду у 1940-ті роки

На сьогоднішній момент на території колишнього цвинтаря розташовані наступні зони Ботанічного саду – “Виткі рослини”, Рідкісні та зникаючі рослини, а будівлі Хевра Кадіша орієнтовно були розташовані в районі нинішнього ”Корейського саду”.

Накладення мап 1931 та 2023 років, територія цвинтаря виділена червоним кольором

Наскільки відомо, жодних перепоховань не проводилося, і кістки приблизно 20 000 киян єврейського походження, як і раніше залишаються тут. На схилі серед кущів, до тепер трапляються уламки мацев різних стилів – у формі дерева, класичні подільські надгробки у формі чобота та пласкі плити. Один із могильних каменів зберіг запис про те, що тут лежить Меєр Яків, народжений 1860-го року.

Вражає що, незважаючи на особливу святість в іудаїзмі єврейських поховань, за всі роки релігійної свободи питання про створення меморіального знаку на місці Звіринецького цвинтаря так і не було вирішено. Як писав у 18 столітті, угорський рабин Хатам Софер – “якщо євреї ставляться до своїх померлих неповажно, то представників інших народів ніщо не утримає від осквернення та руйнування єврейських могил”.

Залишки надгробків

Post Scriptum

У 2019-му році, посольство Індонезії розпочало будівництво культурного куточка – копію буддійської ступи, а також декілька альтанок.

Під час земляних роботах, було виявлено фрагменти кісток та уламок надгробків, що лежали поруч.

 Знайдений надгробок

Отримавши сигнал від одного з відпочиваючих, я тоді, 12 червня 2019, виїхав на місце, де на вже порожньому майданчику, я знайшов залишки людських кісток.

Фрагменти кісток

Негайно викликавши поліцію, я написав пояснювальну, а також провів наряд на місце, де вони зробили фотосвітлини, і викликавши слідчо-оперативну групу, я був відпущений додому.

Також роздрукувавши відомі мені свідчення наявності в саду єврейського цвинтаря, а також фото кісток і надгробків, я поїхав до синагоги Бродського, де й передав усі папери до адміністрації рабина Моше Асмана.

У наступні дні я виїжджав на місце, де показав представникам синагоги межі цвинтаря, а також залишки надгробків. Також був учасником діалогу між посольством Індонезії, поліції, адміністрації саду та представників єврейської громади.

Нажаль, по незалежним від мене причинам, у наступні місяці усі ініціативи по вирішенню питання єврейського цвинтаря були зупинені, й статус кво по забуттю знищених могил 19-го сторіччя, й надалі зберігається.

Павло Зельдич